Він був символом Майдану - Василь Володимирович Крисько (фото)

 
Буковинець Василь Володимирович Крисько, народився 16 жовтня 1937 року в селі Онут, на Заставнівщині, був одним з найстаріших учасників революції гідності. Зараз йому виповнилося вже 82 роки, хоча на вид, як мінімум на десяток років менше, бо щодня багато рухається, працює, робить ранкову фіззарядку, піднімає пудову гирю, ніколи на курив і не вживає спиртне. Від діда-прадіда, палкий прихильник всього українського, активний член сільської церковної парафіяльної громади, борець за незалежну православну церкву України, член «Народного руху України», захоплюється історією свого села, збирає історичні пам’ятки і як справжній український патріот під час розмови стоїть на державницьких позиціях. Про пана Криська чув давно, зустрівся з ним під час хресної ходи до Васловівського Свято-Преображенського монастиря, а днями познайомився ще ближче і зробив для себе відкриття, з яким хочу поділитися з читачами.
  • Пане Василю, насамперед, розкажіть, будь ласка, про свою участь на майданах.
  • На перший майдан 2004 року я поїхав разом з сином Тарасом і був у Києві від початку до кінця. А на другий, я приїхав в числі перших буковинців, десь біля 24 листопада 2013 року. Якщо на першому майдані було більше людей старшого віку, то в 2013 році революцію творила молодь . Старших від мене людей я не зустрічав, хіба що, були кияни, які на ніч йшли по домівках, а я постійно проживав у палатках на майдані.
Я ходив з плакатом: «Янукович – вражий сину, ти запродав Україну». 7 грудня 2013 року в додатку до газети «Буковина», була розміщена фотографія, на якій в центрі, серед молодих хлопців, був я. Пізніше в центрі майдану була створена фотогалерея, на якій були величезні світлини учасників майдану. Серед цих фото була і моя, а поруч зображення Сергія Нігояна, та  багато інших.
  • Ваш колоритний, козацький вигляд подобався багатьом кореспондентам і тому постать вусатого козака потрапляла на газетні шпальти багатьох видань. Як потім стало відомо, що на всіх зображених на фотогалереї майданівців пізніше полювали снайпери найманих убивць. Як вам вдалося вижити?
  • 21 січня були розстріляні вірменин Сергій Нігоян, білорус Михайло Жизнєвський і ми зрозуміли, що настав вирішальний момент в боротьбі за нашу державу. Або ми переможемо, або знову повторяться події сторічної давнини, коли москалі загарбають Україну. Ніхто не боявся за своє життя, ми просто що могли, те робили. Люди прикриваючись фанерними щитами йшли на беркутівців, озброєних автоматами і снайперськими гвинтівками.
      Снайпери вели вогонь в темну пору доби і в основному на лівому фланзі оборони майдану, в стороні стадіону, тому я, пробираючись до першої лінії завжди ходив правою стороною, під прикриттям будинків. Коли пролилася перша кров, молоді хлопці відтіснили мене з передової і я займався господарськими проблемами; приготуванням їжі, заготівля дров, перев’язування,  і допомога пораненим, нічне чергування біля буржуйок, які обігрівали палатки, тощо.
      20 лютого, в самий пік протистояння, день, який називають «кривавим четвергом», коли загинуло більше 20 людей, я лежав у нашому «госпіталі» з гіпертонічною кризою і високою температурою. Перенапруга була такою, що тиск піднявся до 220/120.  Мені пропонували поїхати додому, але я вів себе неадекватно і відмовлявся.
     Моя, нині покійна, дружина Ольга, мій Ангел-охоронець, наче відчуваючи це, приїхала в Київ, знайшла мене на майдані і ми разом поїхали додому. Ольга бачила кров і сльози майдану, вона підтримувала мої погляди і дії, але розуміла, що хвороба прогресувала і не хотіла, щоби мене лікували в київській лікарні, бо було вже кілька випадків, коли майданівців викрадали з лікарень і вбивали, як це було з Вербицьким Юрієм, якого 21 січня викрали з лікарні і після тортур вбили.
     Я думав, що лише одужаю і знову повернуся в Київ, але майдан переміг. Багато наших хлопців пішли добровольцями на Донбас захищати Україну від москалів. Я теж думав піти на фронт, та розумів, що літа уже не ті і  я давно уже не стройовий воїн.
  • З ким із відомих політиків вам удалося спілкуватися?
      В різні часи я зустрічався з Левком Лук’яненком, В’ячеславом Чорновілом і його сином Тарасом, коли мені вручали членський квиток «Народного руху». Спілкувався із Степаном Хмарою. На майдані часто бачив Олега Тягнибока. Я не шукав знайомств з вождями, я був простим, рядовим воїном революції.
  • Ким були ваші батьки і ким стали ваші діти?
    Мої батьки були простими селянами, які все життя прожили в селі. Я був  простим робітником. Працював у селі, в Заставні, Чернівцях. Разом з дружиною Ольгою Трохимівною виховали четверо дітей- Наталку, Лілію, Тетяну і Тараса. Горджуся тим, що маю 11 внуків і трьох правнуків. На жаль в селі залишилася лише Таня, а решта живуть в Чернівцях. Дружина Ольга померла 17.03.2019 року.
  • Які ваші побажання сучасній молоді?
Саме найдорожче, що є у людини, це її здоров’я, сім’я, родина і держава - ненька Україна. Бережіть їх з молоду, захищайте, бо втратити лише одне з перелічених легко, а зберегти важко, та це є обов’язком кожної людини, яка вважає себе патріотом.
     Наші вороги свідомо сіють між нами розбрат, бо як відомо «розділяй і володарюй» - принцип всіх завойовників. Вони заграють на первинних інстинктах людини, яка хоче жити добре зараз, а не колись. Нас розділяють, роз’єднують, натравлюють одне на другого, бо так легше поневолити. Багато хто піддається на ці ворожі прийоми.
    Майдан об’єднував усіх нас. Біда тоді постукала у двері і вона нас об’єднала на боротьбу за справедливий обраний шлях. Лише об’єднавшись можна перемогти, то невже нам треба чекати на біди? Невже недостатньо підступної війни, яку проти нас розв’язав наш «брат» Іуда? Я вірю в те, що молодь не підведе, що козацька кров пробудить український, генетичний, свідомий потяг до волі, братерства і справедливості. Слава Україні!
Автор: Юрій Кушнір
 

Ви не можете коментувати. Зареєструйтесь

Top