Мамо, хто обідив каштани?
Якось прогулюючись вулицею Незалежності удвох із дитиною, чую запитання: «Мамо, а хто так обідив каштани?»
Дивлюся, спочатку не розуміючи, і знову чую такі дитячі роздуми: «Нащо дяді обрізали усі гілочки?
- Нащо покалічили дерева?
- Їм зараз боляче?
- Ці дерева вже вмерли?
- Їх уже не буде ніколи?»
Що відповісти на безліч цих запитань?
Підходимо удвох до одного із каштанів, і я показую декілька листочків, що де-не-де відростають на стовбурі дерева.
Кажу: «Це дерева так почистили, але вони потім, може, ще відростуть, бачиш листочки?»
На це дитина зауважує: «Листочків дуже мало. А де цвіт? Його вже не буде? »
Думаю, що відповісти і пригадую:
Цвітуть сади в Заставні
У травні навесні,
Каштани пишні й ставні
Засвічують вогні.
Вирує море біле
У хвилях пелюсток,
Вплела веснянка вміло
Свічки у свій вінок.
Рожеві й білі квіти
Заполонили все,
А легінь— теплий вітер
Їх аромат несе.
Містечко за ставами,
Найкраще на землі,
Заставнівські каштани
Нам рідні й дорогі.
Це слова відомого і рідного нам «Заставнівського вальсу», який називають гімном нашого міста.
Але ми вже втратили цю неповторну красу і зараз робимо все для того, щоб ці слова залишилися тільки спомином.
Адже від нашої наполегливості, наших дій чи абсолютної байдужості, залежить не лише доля каштанів, але й майбутнє нашого рідного міста…
Бережімо весняний цвіт наших душ, адже коли ми нищимо дерева, то руйнуємо щось і в собі…
