Збірка віршів поета із міста Заставна - О.Дрига
ПРОЩЕННЯ
А я навколішки стою
У нашій українській церкві, в ріднім храмі,
Я знаю, що я завинив,
І Господу, і мамі.
Перегортаю з сумом, часу сторінки
Могло ж би так не бути,
Якби я самовпевненим не був
То міг би, Господа почути.
В пориві гніву, ми не раз
Неправильно вчиняєм,
Ну а коли, це визнаєм,
То плачем і страждаєм.
Але Нічого вже назад
І На жаль, не повернути.
І намагаємось ті дні
Ми стерти з пам'яті й забути.
Але на серці, та й в душі,
Не гояться так скоро рани,
Які ми рідним нанесли,
І близьким і коханим.
І просим, Господи, прости!
Бо ми не знаємо, як з цим гріхом нам жити,
І нам Господь прощає всі гріхи.
Але чи зможем ми себе простити?
***
ДЕНЬ УКРАЇНСЬКОГО КІНО
(До дня народження славного сина
України О.Довженка)
Ми чесно й віддано служили Батьківщині,
Найкращі їй роки життя свого віддали.
Хтось працював на фабриці, заводі,
А ми кіно для всіх людей демонстрували.
Ділили навпіл з глядачами,
Сумні та радісні хвилини.
І відчували єдність духу,
Міцний кулак вкраїнської родини.
Ми діток наших добра навчали,
І як потрібно край наш захищати.
І виростали справжні патріоти,
Що вміли вірити, надіятись і перемагати.
Та щось змінилось в наших душах
І зникло десь українське кіно,
А на екрані появились фільми,
Де зло перемагає вже добро.
Змінились чомусь пріоритети,
Вже не престижно стало в армії служити
І на екрані появились сюжети,
Як можна краще за чужий рахунок жити.
Та на чужій біді не будеш ти щасливий
І на брехні не побудуєш хати і родини,
Чужий серед своїх,
Без роду, племені й Батьківщини.
А що кіно — велика зброя,
Прийде порозуміння з часом та з роками,
Яке в тяжку хвилину, віру в перемогу нам давало.
А в радісну — нас бавило піснями.
Поки не пізно — схаменіться!
І перестаньте все кругом «на благо» руйнувати,
На цій землі ми маємо любити,
На цій землі ми маємо будувати.
Жорстокістю породжуєм жорстокість,
Ненависть замість розуміння,
Та ще й надіємось на милість, ласку,
Від втраченого покоління.
***
ЇЇ ВЕЛИЧНІСТЬ ЖІНКА
Слова як музика, що линуть
Аж від самого серця
Та із глибини душі
І очі ніжні, та чарівні
Як вогники два, світяться вночі.
І постать жінки величава
І заворожує всіх усмішка ясна,
А як ступає - наче пава,
А як промовить - лине пісня чарівна.
Таку я знаю Вас сьогодні,
Таку любитиму завжди,
Нехай веде мене дорога
У ще не пізнані світи.
Нехай веде мене дорога
У світле наше майбуття.
Хто не кохав насправді жінку,
Не знає, що таке життя.
Не колихав синочка, доньку,
Хто колискові не співав,
То той не жив на цьому світі,
А може просто існував.
Хто не ходив до діток
у садок, до школи,
Не чув дзвіночки-голоси,
Той змарнував життя даремно,
То були втрачені роки.
Любіть, милуйтеся красою,
На все відведений нам час,
І залишайтеся собою,
Життя дається один раз.
Його ми маєм так прожити,
Щоб пам'ятали нас завжди,
А потім зіркою світити
Нам нашим діткам із гори,
І хай не меркне світло сонця,
Любові, ніжності та доброти,
Тож не втрачайте ви надії, віри
Сьогодні, завтра і завжди!
***
ЖИВІТЬ У ЛЮБОВІ
З роси й води утворюються ріки,
Із цвіту запашного - чарівні плоди,
А від любові сильної народжуються діти,
Що найдорожчі для батьків скарби.
Усе взаємозв'язане з собою,
І у природі випадковостей нема,
Зима пов'язана з весною,
А з літом - осінь чарівна.
Але не всім дано побачити і осягнути,
Нам Богом дано цю немислиму красу.
Потрібно зупинитися, задуматись, збагнути
Та голосно промовити – «Я так тебе люблю!»
Люблю тебе, мій світе ясний,
Люблю тебе я аж до забуття.
Хто не кохав насправді світ цей,
Не знає, що таке життя.
Люблю усіх я родичів і друзів,
Далеких, близьких, навіть ворогів.
Люблю дивитися я в небо
І слухати пташок небесний спів.
До безкінечності дивитися на воду
Та як від сонечка іскряться кольори
І як плакучі верби
похилились над водою
А в квітах поруч, запашні луги.
Усе в житті пов'язане з собою –
Ця істина така проста
Любіть! І за любов відплатять Вам любов'ю,
Ну а якщо злом, то також не біда.
Простіть, пробачте і не тримайте зла
Бо там, де зло, то там нема любові.
Немає ласки, віри, ніжності і доброти,
Ми – українці з Вами родичі по крові
Та навіть більше, сестри і брати.
***
СВІТЛІЙ ПАМ’ЯТІ ПОЕТЕСИ М. ГРОМКО
Я гортаю пожовклі сторінки
Та читаю чудові вірші
Дуже сильної, гарної жінки
І так важко чомусь на душі
Дуже боляче знати і чути
Що її вже нема серед нас
І шепочуть тугою листочки
Що не час було їй, ще не час
І дивлюся я мов на долоні
Простяглася дорога життя
Затремтіли від болю аж скроні
Ось обрив, а ось небуття
Ні, так важко, так важко читати
Ці наповнені болем вірші
Ну чому ми не вмієм літати?
Як птахи, як ось ті журавлі
Ми б полинули піснею в небо
Ми б змахнули небесним крилом
Щоб зробити усе так,як треба
Щоб добро розділити із злом
Все пройде, промине...
Струть роки і години
Біль і трепіт весь наш на душі
Лиш залишаться вірші людини
Що лишили свій слід на землі.
***
У КИЄВІ
НА ОБ'ЄДНАВЧОМУ СОБОРІ
Чудові люди в нас живуть.
Говорять так, що аж серденько крає,
Ось так сказати б і мені,
Та слів чомусь не вистачає.
А сльози капають тихенько із очей.
Душа болить за Україну
І як приємно: що серед сотні, тисячі людей
Плече ти відчуваєш друзів, як свою родину.
І хай там що говорять «москалі» -
У єдності молитви - сила.
Тепер ми - нація, що відбулась на цій землі
і буде Томос,
і є Церква,
і є крила.
А єдності, любові та добра
Нам вистачить на всіх, не треба позичати.
Одна на всіх є - українськая земля,
Одна у нас тепер і Церква-Мати.
Прийдіть до нас, а ми - до вас прийдем.
Господь прощає всіх, тож маєм ми прощати.
Пліч-о-пліч разом з усіма
Життя нове потрібно будувати.
І вже не буде місця підлості, брехні.
Ніхто й нікого не посміє ображати.
Життя коротке на оцій Землі –
А за гріхи ми маємо відповідати.
Простіть, і хай Господь усіх прощає,
Хто перед ким, колись та чимось завинив.
Бо той, повірте, спокою не має,
Хто іншому зі злості не простив.
***
СЛЬОЗИ
Я в дитинстві багато плакав,
Говорити тоді ж ще не вмів.
І сьогодні буває плачу,
Як мені забракує слів.
Може сльози — ознаки слабкості,
Я скажу Вам, звичайно — ні.
Сльози скоріше — це прояви вдячності,
І якщо хочете — стан душі.
Сльози щастя і радості,
Ну чому ви солоні такі?
Ви би мали бути солодкими,
А невдач і поразок — гіркі.
А буває так, що сльози
Це шалених емоцій порив
Того, хто ненавидів сильно.
Ну і того, хто безмежно любив.
Часом ми гірко плачемо,
Споглядаючи небеса, —
Це за тими, кого вже не буде
І на світі вже цім нема.
Так, бувають різні погляди,
Але одинакові почуття,
Коли ми сміємось чи плачемо,
То тече по щоках сльоза.
Я люблю, я люблю Вам дивитися в вічі.
Не відвертайте, будь ласка, своїх очей
Від знайомих і від незнайомих,
Емоційних та щирих, простих буковинських людей.
***
ЩОСЬ ЗМІНИЛОСЬ…
І щось змінилось в наших душах
Своїх дітей - не розумієм.
Ми любимо лише - повчати,
І зовсім слухати не вмієм.
Порівнюєм усе з минулим,
Про обіцянки - забуваєм.
Чому болить так сильно серце?
Ми зовсім з ним не розмовляєм.
Поради інших - не важливі
Думками друзів - ігноруєм.
Іде війна з самим собою,
Ми не живемо ми існуєм.
Ми радості не відчуваєм,
Кругом усе на негативі.
Так ми поволі помираєм
І принципи вже неважливі.
Потрібен час, перезагрузка,
Ще ж вчора були ми щасливі.
Чому зчерствіли наші душі
І стали ми такі вразливі?
Питання по раз виникають,
Та відповідь - ми не знаходим.
Коли ж ми Батьківщину нашу
Як фенікс з попелу відродим?
***
ЖИТТЯ НІБИ СОН
Вже пізно, темна-темна ніч,
І світить місяць угорі,
Не розумію, в чому річ?
Та сон не йде мені.
Перед очима наяву
Біжать життя роки.
Ось мої старші два брати,
А ось - мої батьки.
Це я маленький перший раз,
До школи в перший клас іду
І повен ранець знань своїх
Зі школи принесу.
А ось уже і випускний, —
Я хлопець хоч куди
І в Львові зустрічаю вже
Студентські вечори.
А далі - бравий я солдат,
У армії служу.
В руках тримаю автомат,
Кіно «кручу», і книги видаю.
І неначе справді як в кіно
Тут закрутилось все підряд.
Мої життєві сторінки,
Неначе листопад.
Сиджу, дивлюсь, а може сплю?
Невже усе мені
Вдалося пережити це
На грішній цій землі.
Та як би важко не було
Нікому не віддам
Свого життя я сторінки,
Його пройду я сам.
Не вирву жодної із них
Якби там не було.
Можливо, саме і тому
І переміг я зло.
За все, що я пізнав в житті,
За все, чим я живу
Усім завдячую мій Господи Тобі,
У сні і наяву.
Ну що мені потрібно ще?
Я ні за чим не плачу, і ні на що не нарікаю.
Лиш за дітей Тебе прошу,
Лиш за дітей Тебе, мій Господи, благаю.
Нехай ніхто не судить нас, мене –
У кожного своя дорога,
І кожен, хто шукає - той знайде
Шлях пізнання, та істинний до Бога.
Потрібно через все пройти,
Всі перешкоди, негаразди подолати.
І з світлим іменем Христа
Надіятися, Вірити, Перемагати.
***
COVID-19
Як багато в житті
В нас сьогодні змінилось
Перекреслені плани та долі
Я так мрію щоб все це
Скоріше скінчилось
Щоби дітки навчалися в школі
Скрізь новини невтішні й погані
Боємося комп’ютер вмикати
Ми в такому фізичному стані
Що нам хочеться просто кричати
Скільки часу потрібно, ще скільки?
Щоб здолати страшну пандемію
Я молюся до Тебе, мій Боже
Покладаю на Тебе надію
Т один, Ти один в цілім світі
Можеш Covid страшний зупинити.
Хай всі хворі здоровими стануть
Щоб могли вони довго ще жити.
Щоби сонце яскраво світило
Й ми забули про всі негаразди
Люди щиро молилися Богу
Все б було, як колись, як і завжди.
***
ЛИСТ З МИНУЛОГО
Я напишу тобі листа
Чомусь ми зовсім про листи забули
А саме тут і відкривається душа
Якими щирими колись всі люди були.
Немає більше вже душевних слів
Відвертості вже годі і чекати.
Я з сумом думаю, а може це тому,
Що розучились ми листи писати.
Я не люблю отих коротких СМС
Навіщо люди винайшли смартфони?
Коли з надією ти ждеш,
Що може хтось тобі позвонить.
Що ти потрібен ще комусь в оцім житті
Бо іншого ми поки що не знаєм
А час летить, а інколи – повзе,
Ну а життя собі минає.
Ні! Ми не такі колись були!
Прогрес змінив людей і плани.
Ну хто в біді підставить вам своє плече
Якщо немає поруч близьких і коханих.
І хай мій лист з запізненням прийде
Він здатен вас в минуле повернути
Бо тих хто вірить, хто надіється і жде
Того поштар не може обминути.
Тримаючи в руках свої листи
Від радості обличчя сяє
Перед очима часу сторінки
Ну і життя, яке безжалісно минає.
***
МИ СИЛЬНІ
А він казав, що патріот,
Та бив себе у груди,
За мною тисячі підуть
І я зроблю з них люди.
Й за ним пішли, повірили йому,
Щоб разом в ногу йти.
Та сталося чомусь не так,
Вірніше — навпаки.
Але хіба в тому його вина,
Він діяв, як умів.
Забракло досвіду йому,
Чи не хватило слів.
Та,люди більше вже не ждуть
Покращення життя,
У когось сумніви з'явились,
А в когось — каяття.
Бо все життя у нас чомусь у боротьбі,
В надіях, роздумах, чеканні.
Для когось це лиш перший день,
Ну а для когось вже, на жаль, останній.
Чи вистачить терпіння нам
Боротись із відчаєм, несправедливістю, бідою.
Дай нам віри і надії, матінко-Вкраїно,
Щоб не зламатися,
Щоб вижити з тобою.
Чи ми діждемося, як настане день,
Якого так усі чекають,
Як Україна розцвіте,
А вороги її всі позникають.
Як ми обнімемось тоді,
Бо досить плакати, страждати.
І тільки Божа благодать
Буде над Україною витати.
***
КОЛИ ПРИХОДИТЬ СУМ
Інколи я думаю,
Ну чому ми стали дорослими?
Жили ж якось по-іншому
І такими були хорошими.
Вірили в те, що кажуть нам,
І трішечки були наївними.
Щирими були та добрими
Та зовсім не голослівними.
Зникли кудись ілюзії,
Ну як туман розвіялись.
Розійшлися ми з друзями,
На яких надіялись.
І не чути сміху вже,
Розпрощалися з мріями.
Хоч і бідно жили ми,
Та жили надіями.
Вічно заклопотані,
Посмішки вже втратили.
Нині переймаємось
Газом та зарплатами.
І бракує часу вже
На прості формальності.
Ми живем минулим ще
У страшній реальності.
Доброта не в моді вже,
Маємо смартфони, телебачення.
Поспілкуємось в чатах ми,
Ну а там побачимо.
Ну навіщо в гості йти,
Ми в собі закрилися.
Чи то в час такий.
Ми всі народилися.
Та весна іде,
Вже пора мінятися.
З сумом на очах
Щиро посміхатися.
Щирість й доброта
Здатні світ змінити.
Треба нам боротися,
Щоб гідно жити...
***
МОЯ УКРАЇНА
Що пережила ти, моя Вкраїно.
Вся у битвах, в полум’ї, вогні.
На тебе нападали бусурмани,
поляки та угорці, німці, москалі.
Тебе мечами різали,
тебе вогнем палили,
тебе жагою мучили
та голодом морили.
Тебе топтали і ділили,
тебе вбивали та судили
і розпинали,
як Ісуса на хресті.
Та не зламали, та не скорили, .
із попелу, із каменю та із вогню
ти гордо підняла з руїни
ще вище голову свою.
І там, де йшли колись бої,
неначе виріс із землі,
солдат з мечем стоїть,
що небо закриває,
все тіло в нього із броні.
Він в день і в ніч
в тепло і холод,
він на посту, постійно там.
На славу про героя людям,
на засторогу ворогам.
А навкруги рясніє жито,
на полі в калиновому вінку,
чарівну зустрічаємо панянку,
одягнена у сорочку-вишиванку
й на грудях споглядаємо
ми русу, аж до пояса косу,
із вуст її лунає пісня,
співає радісно земля,
яке дає натхнення нам і віру
у світле наше майбуття.
По полю тім гуляє вітер,
до нас доносяться слова –
ні, ще не вмерла Україна...
І розкривається душа
мій прапор жовтий –
з колосків та синій - з неба,
а Україна - доля наша і життя,
моя сім’я - народ мій працьовитий
і найпрекрасніша у Всесвіті земля.
