Будинок пристарілих

Уже багато дуже літ.
У глибині гірських порід,
Ми споглядали дивну постать,

Як, ніби, на пеньку сидить старенький дід.
Він дивиться, як їздять люди,
І мудрим поглядом своїм
Він проводжає їх повсюди
И неначе розказати хоче всім.
Про непросту гірську легенду,
Як батько сину надоїв,
Коли не зміг вже більше працювати,
А тільки спав, і тільки їв.
Невістці плутався старенький під ногами,
Не мав де права стати, був за простака.
Хоч сину пристарав він хату і до хати,
Ну а для нього не було вже і кутка.
Старий псував благополуччя їм картину,
Його хотіли вже давно прибрати.
І після роздумів, вагань, сумління докорів у сина
Його надумали в будинок престарілих здати.
І ось везе син батька свого у дорогу,
Туди, де має тато віку доживати,
Тепер вже він не матиме і змоги
Поріг свій навіть і поцілувати.
І свій будинок, і своїх онуків
Він у житті вже більше не побачить,
Лиш Бог один все знає, кажуть люди,
Він все простить, він все пробачить.
І пригадалося старому
У тяжких роздумах життя,
Як молодим був, як женився,
Як народилося дитя.
Як батька свого теж, як нині,
Його тепер синок везе,
Здав у будинок престарілих,
Не знав й не відав, що і його це жде.
Як на пеньочку батько плакав,
Про все, про все старий згадав.
І попросив тепер вже свого сина,
Щоб зупинився, підождав.
Усе, синочку, тато скаже
І розповість йому, як жив
І те, що батька свого здав він
І те, що це він нині заслужив.
Уважно слухав син про долю батька,
А потім взяв обняв його як слід,
Тай повернув свою машину,
Щоб зберегти свій славний рід.
Свої традиції, устави,
І щоб в родині більш ніхто
Заради гонору, багатства, слави
Не забував, що хто є хто.
А на скалі ще й досі всюди
Нагадують усім про зло.
Нерукотворно створені старенькі люди,
Яким в житті не повезло...