ДВЕРІ ЦЕРКВИ У ВАСЛОВІВЦЯХ «ЗАБЛОКУВАЛИ» ДІТЬМИ Й ЖІНКАМИ - ВІДЕО
Насправді до такої примітивної, хоча доволі цинічної тактики додумалися не самі прихожани Свято-Успенського храму УПЦ МП, котрі виставили найбеззахиснішу верству населення – малечу, аби тільки не впустити до церкви велику кількість людей, котрі, отримавши на це юридичне право – документи на нову Православну Церкву України, мали намір туди зайти на законних підставах.
В історії російсько-української війни агресор та бойовики використовували цей метод не раз, виставляючи поперед себе дітей, жінок і старшого віку людей тоді, коли їм треба було захопити чергову територію України. Отже, московська церква і тут пішла нелюдським, зате перевіреним шляхом…
Проукраїнська більшість, яка була на дорозі, довго вагалася перш ніж зайти на подвір’я, закликала меншу частину, яка перебувала в храмі, до порозуміння і не конфліктувати, прагнула насамперед поговорити та вирішити питання за законом, показати Статут, зареєстрований в ПЦУ. Але на діалог так ніхто й не вийшов.
Активісти просили сприяння поліції, аби ті допомогли зайти на територію, але працівники правоохоронних органів, зіславшись на Закон, відмовилися чинити будь-які дії, окрім як забезпечувати спокій.Тоді громада, виснажена відчуттям вигнанців із церкви, де молилися впродовж багатьох років, вирішила зняти із завіс браму. Та, щойно опинившись на території храму, частина людей почали падати… Як з’ясувалося, хтось із проросійського боку з балончика розпилював перцевий чи якийсь інший, шкідливий для здоров’я людини, газ.Запаморочення в голові, нерозуміння що ж відбувається ще більш загострило протистояння між двома сторонами.Потерпілі написали заяви до правоохоронних органів. Цікаво, чи винуватець відповість за скоєне?..
А перед дверима церкви стояли налякані діти… Дорослі, знаючи порядність проукраїнської частини, без вагань змусили дітей стояти там цілісінький день на пекучому сонці, тільки б не допустити до храму своїх сусідів, друзів, родину, котра прагне, аби церква, яку будували, формували, там хрестилися й вінчалися, просто була українською, не мала жодного стосунку до країни-агресора. І все!
Звісно, правоохоронці миттєво створили стіну захисту, хоча ніхто й не посмів би піти проти дітей. Та цим усе не скінчилося, бо священик Свято-Успенського храму о.Іван УПЦ МП «кудись» зателефонував і підмога не забарилася – колеги- священики МП з сусідніх сіл і навіть із інших районів нашої області та хлопці міцної статури з’їхалися дуже швидко.Таке враження, що вони готувалися до протистоянь, бо зорганізувалися миттєво. Але група активістів, стоячи на брамі, на територію їх не впустила, вимагаючи, щоб забиралися геть, бо ж чужі люди, яким нічого вмішуватися у внутрішні проблеми сільської церкви.
Тим часом і на подвір’ї було далеко до спокою. Дискусії між жителями села та «залітними» священиками тривала довго і нудно. Бо заїжджені фрази «батюшок», мовляв, у них українська церква, дратують навіть малоосвічених, щоправда, з високою свідомістюгромадян, котрі переконували, що їх вже нікому не вдасться обманути. Бо самі здатні заглянути в Інтернет (і радять це зробити іншим), на сайт «Устав Русскойправославной церкви», в главі 10 якого прописані всі «права» УПЦ МП — повне підпорядкування та вирішення головних церковних питань — за «Русскойправославнойцерквовью и еепатриархом (Кірілом). Прихожани-захисники так званої УПЦ МП, а насправді російської церкви звинувачували своїх односельчан у незаконному проникненні на територію, мовляв, це тільки їхній храм.
Їм у відповідь вкотре повторювали, що церква — храм Божий для всіх, особливо тих, хто доклав сил, здоров’я, коштів на його існування і що в Україні війну розв’язала Росія, гинуть мирні жителі Донбасу та наші захисники, варто розуміти хто є вбивцями всього українського і робити відповідні висновки. Атим, хто не хоче знати історію Української Церкви — хай поцікавиться народженням та становленням російської та нинішнього її негативного впливу й зверхності над вірянами. На превеликий жаль, до активістів-просвітян опоненти не бажали дослухатися, вони не зважали на законність документів, не апелювали знаннями історії, не змоглипояснити: чому ж в Україні має бути церква російського підпорядкування?.. Таке враження, що ця горстка людей отримала просте завдання: «Нєпущать!..» Без будь-яких пояснень.
Дуже боляче було спостерігати за двома сторонами протистоянь. Перша, доволі потужна, котра майже 4 місяці молилася за межами храму, поводилася дещо розгублено. Адже досі вірили, що коли покажуть новий Статут та інші правоустановчі документи — їх зрозуміють і в селі та в храмі нарешті запанує спокій.Говорили не так про перехід, як про об’єднання навколо Київського престолу.
Між собою вирішували як зарадити проблемі мудро й виважено, без скандалів і зайвих емоцій. Насправді дуже не хочеться звинувачувати у всіх гріхах другу частину, невелику кількість людей, які ще не готові стати істинними вболівальниками за все українське. Як сказав один із васловівчан: «Так як горіхи на дереві достигають не всі в один час, так і люди — розуміють ситуацію не одразу. Потрібен час…» Так, але існує другий корінь проблеми— агресія, ненависть й майже істерія, яка йде від прихожан УПЦ МП, звідки «лився» бруд на своїх односельчан, ображаючи та принижуючи їх, вертаючи в минуле родин — грішне й праведне, вживаючи на території церкви мало цензурні висловлювання та на весь голос запевняючи, що в селі ніколи не буде ПЦУ…
Кажуть, що в церкві священик є не тільки духовним пастором, але й вчителем, вихователем, батьком… За якою Божою заповіддю заховалися моральні цінності тих прихожан, котрі, не соромлячись людей, не боячись Бога, дозволяють собі таке зухвальство?
-- Буде ПЦУ! – відповідали ті, хто йде українським шляхом. – Це випробування і ми його витримаємо. Бо за нами правда, бо з нами Бог, бо ми – вільні люди у своїй державі!
Перед тим як покинути територію, журналісти підійшли до дверей храму. Праворуч стояв наш перший Буковинський Митрополит, уродженець Васловівців, завдяки якому височіє в селі ця святиня. Євген Гакман. Звісно, не він, а його бронзова копія. Стояв мовчки, споглядаючи як його нащадки уперто не хочуть впустити до храму українське слово, українську молитву, український козацький дух, які так пропагував, про які так мріяв наш духовний Світоч.
—Владико, життя таке коротке, а ми його тратимо не на любов, а чвари, — хотілося звернутися до духовного батька Буковини. — Пробачте нас, дайте нам сил і розуму, мудрості й терпіння об’єднатися у спільній молитві не за чужого патріарха, хто розпалює війну, а за порозуміння між людьми, за наших дітей, за наших захисників, за мир на землі, за Україну.
День минав, люди – виснажені, знервовані, але принципові – шукатимуть шляхи й надалі, бо Закон на їхньому боці, документи – на руках, віра і правда – у душі й на серці!
Автор: Лист в редакцію С. Світлична
